Їхні імена відомі зараз не тільки в Україні, а й у всьому світі. Про подвиги азовців писатимуть історичні книжки, ці події вивчатимуть військові експерти. А нам зараз важливо дякувати кожному, хто віддав за нас здоров'я і життя, пам'ятати і розповідати історії цих людей.

Летів до Маріуполя на вертольоті
- Усі ми розуміли, що рано чи пізно щось станеться таке масштабне. Варто було послухати тільки інтерв'ю Путіна, тому я почав готуватися, - зізнається журналістам Фактів ICTV Руслан Сербов.

У 2017 році він долучився до полку Азов, а у 2022 році в перший день став на захист Київської області.

5 квітня боєць Давид прилетів до оточеного Маріуполя на гелікоптері. Це був квиток в один кінець, проте чоловік не сумнівався у власному рішенні.

Тобто десь 80%, що я не повернуся. Але для мене це було честю. Це було справою честі. Я не міг сидіти вдома, коли мої брати, знайомі, друзі гинуть, як герої.

Його дружина Любов згадує, що з 24 лютого боялася, щоб її коханий не потрапив до Маріуполя. Але відмовляти не стала: хто ж на чоловіка може вплинути?

Водночас зізнається: потрапити в російський полон було точно гірше, ніж воювати в Маріуполі.

Сам військовий згадує, що в той період точилися жорсткі вуличні бої. Росіяни прикривалися цивільними, бо знали, що українці на такий самий крок не підуть.

Росіяни знищували житлові квартали, житлові будинки. Вони не дивилися, є люди чи ні. Я навіть бачив, як будинок складається дев'ятиповерховий, як картковий. Піднімається величезний стовп пилу, а в тому будинку по 100, 200, а то й 300 цивільних.

Рятуючи пораненого побратима, він і сам отримав поранення, через яке втратив ногу.

Про своє поранення згадує так: ногу відрізало, як ножем ковбасу. Сталося це під час боїв, коли він і побратими поверталися з лікарні, куди перед тим занесли пораненого бійця.

- Біжу і чую такий свист, на частку секунди обертаюся і бачу, як протитанкова ракета мені ногу обрізає, як гілку.

Як ковбасу ножем, вжух - і ноги немає.

Я впав, турнікети полетіли десь. Я кричав: "Застрельте мене, застрельте!" І розумію, що шторка закривається, як у кіно. Але раптом з'являється друг і каже: "Не зараз", натягує мені свій турнікет, каже: "Чіпляйся за мене!"

Оперували по живому. Знеболювальних препаратів та антибіотиків на заводі майже не залишалося. Перев'язки тоді робили раз на вісім днів. За словами Руслана, люди гнили. І в декого в ранах заводилися опариші. Не було ні їжі, ні води.

Полон і книга за порадою психолога

У такому стані він потрапив у полон, де пробув до 29 квітня. Під час обміну шансів на те, що чоловік виживе, не було. Але Давид не здався, пройшов реабілітацію і написав власну книжку, в якій розповів про кожного захисника Маріуполя.